13-річний пацієнт "Агапе": Все буде добре, тільки не так швидко

– Дитино, тільки живи!

Раз за разом виривалося з вуст старшої жінки, котра тримала на руках 12-річного Андрія. Над підлітком уже з’юрбилися люди. Хтось щось істерично кричав і намагався викликати швидку. Хтось узагалі стояв шокований усім і не знав, що робити. А хтось намагався привести хлопчика до свідомості, б’ючи його по обличчю…

Андрій хотів крикнути їм усім:

– Припиніть… я живий… я все відчуваю… мені боляче… – проте, як не намагався, не міг ні щось сказати, ані розплющити очі.

Коли Світлана продерлася через натовп, старша жінка відгородила її від

дитини. Можливо, побоялася, що шокована мама в емоціях може нашкодити сину. Відтак, тільки мовила:

– Не зачіпайте хлопчика. У нього прослуховується пульс. Він живий.

Перед очима Світлани промайнули останні кілька хвилин життя… Забутий ключ. Зламаний домофон. Сусід, який нарешті допоміг зайти в будинок. Ліфт. Двері. Порожня квартира.

– Де Андрій? Уже майже дев’ята година вечора. Він має бути вдома! Для школи пізно вже. Та й зараз карантин. А щоб ховатися під столом, він – завеликий!

Навстіж відчинене вікно…

– Але ж нині зима? 4 лютого! Так, температура плюсова, однак на вулиці все ще холодно. Андрій навіть улітку не відкривав його!

Про всяк випадок вона підійшла до вікна і, щоб переконатися – все добре, глянула вниз…

Світлана не пам’ятала, як летіла сходами з 6-го поверху. Вона зовсім забула про ліфт. Єдине, що було перед очима – це розпластане на чорній, холодній, вологій землі тіло її сина… Єдиної, такої бажаної і народженої в любові дитини.

«Судженого і конем не об’їдеш…»

Це був один із мільйонів звичайних курортних романів. Світлана й Володимир познайомилися у Криму. Обоє приїхали відпочити з друзями. Вона – корінна киянка з родини військових, улюблена донька. Він – корінний москвич з інтелігентної сім’ї.

Взагалі, жителів Москви на морі завжди помічали через їхній «чисто» російський акцент та зверхнє ставлення. Усім своїм виглядом вони ніби казали, ось ми які круті завойовники. Не те що ви – хохли. Компанію друзів Світлани це завжди потішало, тож вони просто над такими випадами сміялися. Однак, спілкування з Володимиром киянку позитивно здивувало. Виявилося, що він мислив зовсім по-іншому.

– Ледь не цілковитий українець у душі! – подумала вона.

Проте відмінності в мові й культурі виявилися не єдиною перешкодою. Хлопець був на 5,5 років молодший за Світлану… Йому – 22, їй – 27… Спершу молода жінка навіть не сприйняла всерйоз залицянь. Адже, з одного боку, ніколи не уявляла історій, коли чоловік набагато старший за дружину. Це в неї швидше асоціювалося з тим, що він у ролі тата. З іншого ж, не розуміла, різницю у віці навпаки. Якось мамою теж не особливо хотілося ставати.

Не хотілося. Поки, каже Світлана, не «накрило хвилею»…

Час відпустки спливав. При розставанні хлопець пообіцяв приїжджати.

– Ну, так! Звичайно! – подумала киянка. – Різні міста. Різні країни. Це все – несерйозно!

Володимир приїхав до Києва рівно за місяць…

А потім були нескінченні розмови по телефону нічної пори. І нескінченне витрачання коштів на них. Не зрозуміло, про що вони стільки говорили, але зупинитися просто не могли.

Періоду зустрічання у Світлани й Володимира не було. Спілкування на відстані, три приїзди коханого в Київ і… чоловік переїхав до України. Саме тоді з’явився перший мобільний зв'язок, а він працював у одній із московських компаній, що спеціалізувалася на цьому. Тож, працевлаштувався у філії за кордоном без жодних проблем.

Хоча для його родини то був справжній шок. Мало того, що сестра Володимира вийшла заміж за чоловіка з Горлівки, то ще й невістка, виявляється, буде з України? І на стільки старша? Невідомо, про що вони переживали найбільше. Однак, коли згодом стало зрозуміло, що киянка на житлову площу не претендує – ситуація трохи втихомирилась.

Наступного літа пара знову поїхала на море. Відпочинок видався на славу, бо повернулися уже втрьох і за 9 місяців народився Андрійко.

"У швидкій допомозі я зрозумів, що мої справи кепські…"

Хлопчик відкрив очі в автомобілі швидкої допомоги. Їх везли до найближчої лікарні. Хоча згодом з’ясувалося, що це Охматдит – найкращий дитячий медзаклад в Україні. За щасливим збігом обставин о дев’ятій годині вечора там опинився потужний дитячий нейрохірург та завідуючий відділенням Павло Плавський. Згодом саме він був одним із головних лікарів, котрі оперували Андрія.

В травмпункті хлопчика кудись забрали, а Світлану постійно підтримували на заспокійливих засобах.

– Мабуть, я втрачала свідомість, – пояснює це жінка, – бо не плакала. Була напружена, немов струна.

Поруч до останнього були класний керівник і голова батьківського комітету – підтримували та заспокоювали, як могли. Найстрашніший момент, однак, для неї, як для матері, був, коли Андрія забрали в реанімацію.

– Мене туди не допускали. Я просто кричала і била в двері, щоб дозволили зайти. Врешті мене буквально на 2 хвилини впустили …

Тоді ж з’ясувалося, що о цій порі доби немає можливості зробити МРТ (навіть у Києві – авт.), а без цього – лікарі не розуміли важкості травми. Тож, жінці сказали повертатися зранку.

«Синій кит, нерозділене кохання чи конфлікт?»

Додому їхати не було ні сил, ані бажання. Проте на цьому наполіг слідчий. Біля 03.00 ранку вони разом залишили медзаклад.

У квартирі, де все нагадувало про те, що сталося з сином, працівник прокуратури почав її допитувати. Переконавшись на власні очі, що слідів пиятики чи чогось подібного в домі не було, він припустив інші версії: «синій кит», «квест рожевої феї», нерозділене кохання? А згодом розпочався і слідчий експеримент.

– Якщо б ви билися, покажіть, як би ви схопили свого сина? Якщо б Андрій замахнувся на вас чи сказав щось грубо, як би ви відреагували? – допитувався слідчий.

– Та ніяк! Тому що це просто неможливо! – вигукнула Світлана.

Вона взагалі не уявляла, як із її дитиною могло статися щось подібне! Хлопчик завжди був дуже обережним в деталях. Ні в що недобре не встрявав. Вуличних котів чи собак теж обходив осторонь! Навіть інколи маму зупиняв, коли переходили дорогу.

Зрештою, жінка швидше б зрозуміла, якби, не доведи ГОСПОДЬ, його збила машина, яка необачно виїхала на перехід. Але випасти з вікна 6-го поверху???

Пізніше Андрій зізнається:

– Я не все пам’ятаю. Тільки те, що мама прийшла додому і відкривала двері, а я злякався, що вона побачить мене на підвіконні. Здригнувся і… не знаю, як саме це сталося… Пам’ятаю політ дуже швидкий… сильний звук падіння. Людей наді мною… жінку, яка стояла і кричала «дитино, тільки живи!» Було дуже холодно… Вже у швидкій допомозі, коли впав, я розумів, що мої справи кепські. Як я взагалі про таке міг думати???

«Золота» дитина…

Якось Світлана прочитала вираз «подарункова» дитина. Тільки, коли народився Андрій, вона зрозуміла, що це означає.

Хлопчик змалечку вирізнявся серед інших дітей. Завжди був сейозним та самодостатнім. Не потребував 1500 іграшок, хороводів навколо себе чи ще чогось подібного. З ним взагалі не було проблем. Мінімум капризів та криків. Поки мама займалася справами по господарству, міг спокійно сам бавитися. І справа була не у вихованні, а в успадкованому характері.

Пішовши до школи, став неформальним лідером у класі. Попри те, що не був запальним оратором, до його думки завжди прислухалися. Та й узагалі – активіст у спорті, брав участь у всіх конкурсах та концертах, артистизм проявляв, граючи у шкільному театрі. До слова, саме там вони ставили і «Білосніжку і 7 гномів», і «Тореодорів з Васюківки, і ще багато всього.

Слава БОГУ, в Андрія все було добре зі здоров’ям. Він постійно займався спортом – волейбол, гандбол, футбол. Гарно навчився плавати. Адже кожного літа родина, втікаючи від задушливих київських багатоповерхівок, виїжджала на природу до озер та Дніпра. Крім того, обов’язковими були щорічні поїздки на море.

На жаль, так сталося, що Світлана і Володимир розійшлися. І хоча чоловік повернувся до Росії, заради дитини екс-подружжя зберегло цивілізовані стосунки. Час від часу спілкувалися. Аби ж коштів на проживання вистачало, жінка – за професією бухгалтер – вела кілька фірм одночасно. Не раз бувало, що їй доводилося повертатися додому пізніше. Проте, знаючи, розважливість дитини, могла швидше переживати, чи встигнуть вони поспілкуватися з сином, перевірити усе виконане домашнє завдання або розучити з ним чергову роль, аніж за щось жахливе…

«Ви можете поцілувати свого сина…»

До світанку Світлана не могла спати… з голови не йшло все, що сталося. Вона не хотіла повідомляти комусь із рідних. Думала: ну, ось, трошки легше стане і тоді скажу їм. Увесь масштаб проблеми вона усвідомила згодом.

З раннього ранку жінка була в лікарні. О 08.00 дитині зробили МРТ і лише тоді стало все зрозуміло… Важка травма шийного відділу хребта... Паралізованість. Ризик летального результату. Титанові пластини. Кілька операцій. Більше 100 000 гривень…

Перша операція розпочалася 6 лютого 2019 року о 17.00. Раніше не могли. Травма – «доросла», тому потрібно було одночасно задіяти лікарів із багатьох відділень медзакладу.

То були 8 нестерпних годин. Знала, як закінчиться операція – відомо тільки БОГУ. Час спливав. У лікарні стояла мертва тиша. Світлана з найближчими рідними чекали на 2-у поверсі біля ліфту. Всього 4 поверхи розділяли її від сина, адже операційна, куди їх не допустили, розташовувалася на 6-у. Вони щоразу здригалися на кожен звук ліфта.

Опів на другу ночі нарешті привезли Андрія. Хлопчик був під наркозом і жінка не знала, живий він чи ні. Від шоку вона кілька разів перепитувала лікаря те, що він сказав, і не чула його слів. Зрештою усвідомила слова дружини свого рідного брата:

– Вони кажуть, ти можеш поцілувати дитину! Операція пройшла успішно.

В той момент Світлана просто зі сльозами кинулася до сина...

«Я маю повернутися в школу до закінчення карантину…»

Від наркозу Андрій виходив легко. Якщо хтось із дітей плакав чи щось просив, то він – безупинно розмовляв:

– Ой, мама, в мене ідея! В нас тут така компанія класна зібралася! Може завтра в боулінг з’їздимо?

– Як же ж ми в боулінг з цим величезним ліжком заїдемо? – спантеличено відповідала жінка.

– А, ну так. А давай поїдемо разом на Троєщину (район Києва, де проживає брат Світлани з родиною – авт.) А куди тато поїхав? (чоловік приїхав до України, щойно дізнався про лихо – авт.)

– Вже пізно. Він має десь переночувати.

– Я теж хочу до нього. Але мені ще не можна, так? Щось я не подумав. Мабуть, якісь нісенітниці городжу, мам? Напевно, я посплю.

Після того, як трохи подрімав, Андрій продовжував далі:

– Мам! Там нам із англійської мови задали скласти текст про людину, яка є для тебе авторитетом. Ти знаєш, я все-таки вирішив і склав про вчителя. Ти ще не перевіряла.

– Коли ти склав?

– Ну, ось… щойно з татом!

Хлопчику здавалося, що він тримав свою книгу з англійської мови.

– Ну, подивись! Ось! Листок! … Ой, ні. По-моєму, я знову якусь маячню кажу. Я ще посплю. Але, мам, у нас тиждень карантину. Мені потрібно встигнути повернутися в школу до його закінчення!...

Похвальний лист у лікарню…

Наступні 5 місяців Андрій провів у лікарні… Щороку за успішність у навчанні йому вручали похвальний лист. Так було і цього разу. Тільки принесли його хлопчику в медзаклад.

За цей час підлітку зробили ще одну

надзвичайно складну операцію, що тривала 8 годин та встановили титанові пластини. На допомогу медпрацівникам Охматдиту запросили відомого лікаря-нейрохірурга з військового госпіталю, який допомагав військовослужбовцям у зоні АТО.

Світлана дивувалася тому, наскільки медики щиро допомагали, не вимагаючи невідь-яких додаткових оплат. Єдине, чого терміново потребували – це саме тих пластин вартістю в більше, аніж 100 000 гривень. Звичайно, таких грошей у родини не було. Аби їх дістати, думали навіть про продаж квартири або кредит. Просити жінці було соромно.

Однак, тут на допомогу прийшли класний керівник та голова батьківського комітету, де навчався Андрій. Вони відкрили картку, поширили пост із проханням про допомогу і люди відгукнулися. Кошти на операцію Андрію знайшли!

Увесь цей час Світлана намагалася бути сильною та не показувати емоції при синові. Проте одного разу не втрималася…

Був День вишиванки і в групу класу у вайбері скинули фото дітей у національних костюмах…

– У мене не було злості чи заздрості. В мене опустилися руки. Я згадала, що в нас є ця нова вишиванка. Уявила Андрія в ній… і просто розридалася, – згадує Світлана.

Хлопчик усе зрозумів, спокійно повернувся до мами і без жодної сльозинки сказав:

– Все буде добре. Тільки не так швидко.

Досягти максимально всього і повернутися до звичайного життя!

3 липня 2019 року Світлана з Андрієм приїхали в Реабілітаційний комплекс «Агапе» на Волині. Кажуть, що головні цілі для них на наступні рік-два – заняття з реабілітації, аби змогти зробити те, що до цього ніхто інший не

робив. Навіть, якщо у візку.

– Раніше нашою метою було навчання. Нині – реабілітація, – зауважує жінка. Тому в планах постійна і кропітка робота. Вірю, що все вдасться, тому що Андрій – борець.

Досягати якнайкращих результатів хлопчику допомагали реабілітологи Світлана Гусєва, Керрі Мосс, Вадим Поштарук та ерготерапевт Вікторія Романчук, котра має інвалідність з дитинства та пересувається на візку. Він навчився робити багато речей, які здоровій людині здаються буденними дрібницями – самостійно сидіти,

спираючись на руки та утримуючи рівновагу без сторонньої допомоги до 2 хвилин, їсти за допомогою фіксатора, до якого прикріплюється ложка або виделка, користуватися планшетом, зокрема, друкувати на ньому, пересуватися на активному візку. І це попри те, що Андрій паралізований по груди та в нього відсутня дрібна моторика. Навіть англійською мовою з ним займалися. Хоча це – далеко не напрямок роботи «Агапе». Що є надзвичайно важливим, він також розвинувся соціально та перестав боятися того, як люди навколо нього сприймають його інвалідність.

Днями підліток повернувся до Києва. За 4 місяці реабілітації в «Агапе» він надзвичайног здружився із усією командою комплексу. Тож, розставалися зі сльозами… і надією на те, що невдовзі знову вдасться сюди повернутися.

Єдине, чого залишається побажати Андрію, це щоб його прагнення досягти максимально всього і повернутися до звичайного життя здійснилося! А мрії про справді європейську Україну, завжди й у всьому доброзичливих людей та можливість телепортуватися – стали реальністю!